New Voices:
The An Post Writing Prize

Read through the six incredible shortlisted Essays, in the running...

November 5th 2023 - Shortlisted

Кордон

Коли до кордону було вже недалеко, я залізла в телефон і почала стирати все, що там було. Я видалила всі месенджери — з усіма чатами, розмовами, мемами. З привітаннями із днем народження, побажаннями доброго ранку, з маминими «цілую, доню», рахунками за квартиру, фотками на Хрещатику, фотками біля універу, на Оболоні, в Конче-Заспі, фотками, фотками.

Дуже хотілось хоч щось залишити. Але то був ризик. Бо в усіх розмовах було видно, що саме я думаю про, війну, кров, смерть та все інше, що почалося наприкінці лютого. Там було багато лайки, багато скарг і прокльонів — не вдалося б видалити лише одне чи два повідомлення, тільки увесь чат. Ще там було видно, що я десять років жила у Києві. Що повернулась додому, в Донецьк, рік тому, через пандемію.

Що планувала вже виїздити на Київ, бо всі друзі, все життя було там. Але почалась війна, і довелось вирушити у набагато довшу подорож.

Також з чатів було вичерпно зрозуміло, що я думаю особисто про Путіна. Там був навіть сценарій для короткого метру про його вбивство тисячолітньою вампіршею і льотчиком на прізвисько Привид Києва. (Написали з подругою в Телеграмі десь на третій день війни, коли вона лежала на підлозі в Києві, а я клеїла вікна скотчем в Донецьку.) А кордон, до якого ми наближались – то був кордон РФ з ЄС. На кордоні мене чекав «таварищ майор» із запитанням, чому мені не сидиться під обстрілами в Донецьку. «Может, ти нє радуєшся, што ми вас асвабаділі? Может, ти нє за рускій мір? А ну, пакажи тєлєфон!» – кричав він всю дорогу в моїй голові.

Тоді ще не було фільтраційних таборів — вони з’явились десь місяці через два. Не було ще триденних черг для українців, спеціально створених на російських КПП на кордоні з Балтією. Але вже було зрозуміло, що вони можуть зробити з нами все що завгодно, якщо знайдуть, до чого причепитися. Тому до кордону я під’їжджала стерильно чистою. Людиною с пустим телефоном. Людиною зі стертим минулим.

Минуле — це просто ілюзія. Існує виключно в нашій уяві.

Наостанок я почистила історію в картах, де було видно всі мої маршрути за кілька років. Гугл ніколи більше не спитає в мене, чи смачно я поїла в «Пузатій хаті», і не буде наполегливо просити тицнути в одну з п’ятьох зірочок. Я не була в «Пузатій хаті», таваріщ майор. Не була в Києві. Я взагалі ніде не була. Простір — це теж іллюзія. Я розчиняюсь в повітрі просто на ваших очах. Дайте мені спокійно розчинитись і полетіти подалі від цієї країни. Я провела сорок годин в автобусах Ростов-Москва-Псков. І кожну хвилину я почувалась так, наче пробираюсь вночі

са мінним полем.

В мене більше не було минулого, але була легенда. Так, я їду до Німеччини. Так, коренна донетчанка. Так, чекають. В мене пів-Німеччини родичів, виїхали в дев’яності. Так, всі чекають. Ні, в особистих справах. Ні, палітікай нє інтєрєсуюсь. Так, на три тижні у гості, потім назад у Донецьк. Не знаю, чи вони повірили, але зрештою сфотографували мене анфас та в профіль, як злочинницю, зняли відбитки – і пропустили.

Коли прикордонний пункт «Шумілкіно» виплюнув мене у бік Естонії, я побігла. «Що ти робиш, дурепа, зараз естонці подивляться і скажуть — тю, скажена якась. Зараз не пустять, курва, зупинись, ну». Я зупинилась тільки коли врізалась грудьми у підвіконня будки для перевірки паспортів. Білява естонка роздивлялась мій паспорт, поки я, захекана, намагалась відновити дихання. Вона мовчки віддала документи і кивнула головою – проходь.

В автобусі на Варшаву я почала розуміти, що тепер в мене не має не лише минулого, але й майбутнього. Воно лежало попереду чисте, як білий аркуш, як перший сніг. Жодного плану, думки, ідеї – жодного відбитку в білому просторі. Всі плани було зруйновано наприкінці лютого. Всі думки після цього закінчувались на нав’язливому, панічному «якщо мене не пропустять через кордон». І жодної ідеї не було надбано на той випадок, якщо, о диво, пропустять.

Тренькнув телефон. Подруга з Києва писала, що дісталась Ірландії. Подолавши потягами всю Європу — з трьома дітьми, кішкою, валізами, коляскою (потрібна була найменшій дитині), шуруповертом вагою два кіло і клейовим пістолетом вагою півтора (потрібні були старшому сину, 11-річному Ілону Маску, який відмовлявся без них їхати). Подруга кликала їхати до неї в Ірландію. Мабуть, їй там важко з трьома дітьми, подумала я.

Якщо я щільно заплющу очі і добре зусерджусь, я знову бачу той автобус. Тільки тепер він рухається плавно, наче летить у повітрі, а обличчя усіх, хто там є, розгорнуті в мій бік. Більшість дивиться несхвально, хтось презирливо, хтось з погрозою. «Не треба», – каже один. «Поселять в глухе село без автобусів», – обіцяє інший. «Тут немає медицини», – скаржиться третій. – «І усюди пліснява». «Тобі тут не місце!» – кричить якась бідно вбрана жіночка, до якої тулиться трійко дітей. – Ірландія не резинова!»

«Не резинова! Не резинова!» – підхоплюють інші. Галас стає нестерпним, і коли я вже думаю, що зараз лусне голова, – я прокидаюсь.

«Чому ви обрали Ірландію?» – спитає міграційний офіцер.

Мабуть, їй там важко з трьома дітьми, подумала я.

«Бо вибір – це теж ілюзія».

…Нічого такого офіцер не спитав.

–  Май год, Шон, дивись, в панянки пластиковий диплом! (Це офіцер роздивляється папери, які в мене при собі, і серед яких диплом університету в Києві – пластикова картка розміром із долонь) Неймовірно! Ніколи такого не бачив! В мене диплом був просто шмат паперу! А в тебе, Шон? І в тебе також, я певний!

Він радіє, як дитина, роздивляючись визерунки на пластику, що їх видно тільки при сильному світлі. За сусіднім столиком поблажливо всміхається, вочевидь, той самий Шон.

–  Ви голодні? – змінює тему офіцер, повертаючи мені диплома. – Дивіться, там біля стіни автомат, там можна взяти сендвіч і колу. Ви б краще поїли, бо автобуса доведеться трохи зачекати.

Я сиджу, не в змозі вимовити ані слова. «Скажи що небудь, – зудить в голові. – Скажи що небудь, не тупи, людина до тебе ввічливо, а ти що? Витріщаєсся тільки!»

Але я не можу говорити. Мій мозок прокручує іншу розмову, з іншим офіцером, де були інші питання.

–              Фамілія!

–              Імя!

–              Куда єдєтє!

–              С какой целью!

–              Якщо хочете кави, то це он там, – продовжує офіцер, – біля столику, де сидить он та пані. Зараз я видам вам листа, а потім підете до неї, вона допоможе з іншими паперами. Добре?

Я не пам’ятаю, що я йому відповіла. Здається, я заплакала.

 

Valeriia Shmyrova

Валерія Шмирова

Anna Hodovychenko
3465 днів
by Анна Годовиченко
Borys Koval
Шлях від війни до Миру. Алея вдячності
by Борис Коваль
Liudmyla Boyko
Ода волонтерам
by Людмила БОЙКО
Olga Kitik
Ліцензія на спогади
by Ольга Кітік
Tetiana Petrukhnova
Стрибок
by Тетяна Петрухнова