Menu
Вона їхала в переповненому вагоні потягу. Всюди були майже одні жінки самого різного віку( чиїсь мами, сестри, бабусі, кохані дружини). На обличчях сум і страх, відчай і тривожність.
Що на них чекає? Війна зненацька увірвалася в мирне життя українців, перекреслив все, чому раділи, до чого прагнули.
Потяг віз їх на захід – подалі від району бойових дій. По суті, всі ці люди тікали від війни……
— Куди я їду? – подумки запитувала себе Людмила, жінка 72-х років. Повністю сиве волосся, втомлені й заплакані очі, якийсь особливий сум на обличчі. Її єдиний син з невісткою залишилися вдома. Куди вона без них? Саме вони вмовили її терміново їхати. Бо не було сил дивитися далі на стареньку, яка не могла повірити в те, що сталося, практично безперервно гули сирени і приходили невтішні новини з фронту. Огорнута почуттям тривоги, вона безперервно плакала.
Ось і Львів. Знесилена без сну, а їсти їй нічого не хотілося, вона повільно йшла пероном, не усвідомлюючи: куди й навіщо…. Та, дякувати Богу, підійшли волонтери, побачивши
безпорадність літньої жінки з вадами зору. Відвели до палатки, де інші волонтери турботливо запропонували їй гарячу їжу. Нагодували і відвели до автобусу, який прямував до Польщі.
Осі і перетин кордону з довжелезною чергою. Стояти більше 4-х годин не було сил, а сісти було ніде. І тут під’їхали місцеві волонтери з чаєм, кавою і канапками щоб хоч трохи полегшити пригнічений стан зморених людей.
Дякувати Богу, вже в Польщі інший волонтер пан Качек відвіз її до привітної оселі пані Моніки і її турботливої матусі Аделі в передмісті Варшави. Жінки дали їй прихисток майже на дві доби, стільки любові і турботи, і, врешті, супроводжували до моменту посадки в літак.
Дарувати Богу, що коли вона вже була знесилена пошуками свого терміналу в нічному аеропорту Відня, адже мови не знала, несподівано прийшла допомога. Жінка-волонтер за руку відвела її до потрібного терміналу і посадила на лавочку.
А через три години вранці прийшла знову і провела через всі передпольотні інстанції. А потім привела до воріт відльоту і порадила чекати, поки запросять на посадку. Як спілкувалися? Це було дивовижно! Та жінка не знала української, а Людмила – німецької. Однак вони дивним чином розуміли одна одну.
– Ви – мій Янгол від Бога, – сказала, прощаючись і обійняла міцно. Як звали – не запитала, але завжди згадує з великою вдячністю.
Аж ось і посадка в Дубліні – столиці невідомої досі країни, яка дасть їй тимчасовий прихисток. А, втім, не лише їй, а десяткам тисяч співвітчизників, які теж тікали від війни…
В телефоні була збережена фраза, яку переслав син, на всяк випадок. – I’m from Ukraine. – І вона знадобилася. Людмила була найстаршою за віком в групі українців, яких після посадки і реєстрації кудись повели. Дуже втомлена, вона не могла йти швидко, то ж відстала і
лася в нескінченному потоці пасажирів.
Підійшла до літнього співробітника в уніформі, сказала цю фразу і він тут же відвів її до Українського центру поруч з будівлею аеропорту. А вже звідти автобусом до розподільчого центру у передмісті Дубліну – Саггарт.
Турботливі співробітники знайшли для стомленої літньої українки місце в готелі Citywest, де вона й мешкає на зараз.
Волонтери за посадою і за покликом серця, – велика вдячність вам від усіх нас. Саме завдяки вам, далека Ірландія стала такою близькою, а люди, що в ній живуть, – рідними і дорогими для вдячних сердець українців. Низький уклін вам! Миру вашим оселям і люблячим серцям!
