Menu
Коли до кордону було вже недалеко, я залізла в телефон і почала стирати все, що там було. Я видалила всі месенджери — з усіма чатами, розмовами, мемами. З привітаннями із днем народження, побажаннями доброго ранку, з маминими «цілую, доню», рахунками за квартиру, фотками на Хрещатику, фотками біля універу, на Оболоні, в Конче-Заспі, фотками, фотками.
Дуже хотілось хоч щось залишити. Але то був ризик. Бо в усіх розмовах було видно, що саме я думаю про, війну, кров, смерть та все інше, що почалося наприкінці лютого. Там було багато лайки, багато скарг і прокльонів — не вдалося б видалити лише одне чи два повідомлення, тільки увесь чат. Ще там було видно, що я десять років жила у Києві. Що повернулась додому, в Донецьк, рік тому, через пандемію.
Що планувала вже виїздити на Київ, бо всі друзі, все життя було там. Але почалась війна, і довелось вирушити у набагато довшу подорож.
Також з чатів було вичерпно зрозуміло, що я думаю особисто про Путіна. Там був навіть сценарій для короткого метру про його вбивство тисячолітньою вампіршею і льотчиком на прізвисько Привид Києва. (Написали з подругою в Телеграмі десь на третій день війни, коли вона лежала на підлозі в Києві, а я клеїла вікна скотчем в Донецьку.) А кордон, до якого ми наближались – то був кордон РФ з ЄС. На кордоні мене чекав «таварищ майор» із запитанням, чому мені не сидиться під обстрілами в Донецьку. «Может, ти нє радуєшся, што ми вас асвабаділі? Может, ти нє за рускій мір? А ну, пакажи тєлєфон!» – кричав він всю дорогу в моїй голові.
Тоді ще не було фільтраційних таборів — вони з’явились десь місяці через два. Не було ще триденних черг для українців, спеціально створених на російських КПП на кордоні з Балтією. Але вже було зрозуміло, що вони можуть зробити з нами все що завгодно, якщо знайдуть, до чого причепитися. Тому до кордону я під’їжджала стерильно чистою. Людиною с пустим телефоном. Людиною зі стертим минулим.
Минуле — це просто ілюзія. Існує виключно в нашій уяві.
Наостанок я почистила історію в картах, де було видно всі мої маршрути за кілька років. Гугл ніколи більше не спитає в мене, чи смачно я поїла в «Пузатій хаті», і не буде наполегливо просити тицнути в одну з п’ятьох зірочок. Я не була в «Пузатій хаті», таваріщ майор. Не була в Києві. Я взагалі ніде не була. Простір — це теж іллюзія. Я розчиняюсь в повітрі просто на ваших очах. Дайте мені спокійно розчинитись і полетіти подалі від цієї країни. Я провела сорок годин в автобусах Ростов-Москва-Псков. І кожну хвилину я почувалась так, наче пробираюсь вночі
са мінним полем.
В мене більше не було минулого, але була легенда. Так, я їду до Німеччини. Так, коренна донетчанка. Так, чекають. В мене пів-Німеччини родичів, виїхали в дев’яності. Так, всі чекають. Ні, в особистих справах. Ні, палітікай нє інтєрєсуюсь. Так, на три тижні у гості, потім назад у Донецьк. Не знаю, чи вони повірили, але зрештою сфотографували мене анфас та в профіль, як злочинницю, зняли відбитки – і пропустили.
Коли прикордонний пункт «Шумілкіно» виплюнув мене у бік Естонії, я побігла. «Що ти робиш, дурепа, зараз естонці подивляться і скажуть — тю, скажена якась. Зараз не пустять, курва, зупинись, ну». Я зупинилась тільки коли врізалась грудьми у підвіконня будки для перевірки паспортів. Білява естонка роздивлялась мій паспорт, поки я, захекана, намагалась відновити дихання. Вона мовчки віддала документи і кивнула головою – проходь.
В автобусі на Варшаву я почала розуміти, що тепер в мене не має не лише минулого, але й майбутнього. Воно лежало попереду чисте, як білий аркуш, як перший сніг. Жодного плану, думки, ідеї – жодного відбитку в білому просторі. Всі плани було зруйновано наприкінці лютого. Всі думки після цього закінчувались на нав’язливому, панічному «якщо мене не пропустять через кордон». І жодної ідеї не було надбано на той випадок, якщо, о диво, пропустять.
Тренькнув телефон. Подруга з Києва писала, що дісталась Ірландії. Подолавши потягами всю Європу — з трьома дітьми, кішкою, валізами, коляскою (потрібна була найменшій дитині), шуруповертом вагою два кіло і клейовим пістолетом вагою півтора (потрібні були старшому сину, 11-річному Ілону Маску, який відмовлявся без них їхати). Подруга кликала їхати до неї в Ірландію. Мабуть, їй там важко з трьома дітьми, подумала я.
Якщо я щільно заплющу очі і добре зусерджусь, я знову бачу той автобус. Тільки тепер він рухається плавно, наче летить у повітрі, а обличчя усіх, хто там є, розгорнуті в мій бік. Більшість дивиться несхвально, хтось презирливо, хтось з погрозою. «Не треба», – каже один. «Поселять в глухе село без автобусів», – обіцяє інший. «Тут немає медицини», – скаржиться третій. – «І усюди пліснява». «Тобі тут не місце!» – кричить якась бідно вбрана жіночка, до якої тулиться трійко дітей. – Ірландія не резинова!»
«Не резинова! Не резинова!» – підхоплюють інші. Галас стає нестерпним, і коли я вже думаю, що зараз лусне голова, – я прокидаюсь.
«Чому ви обрали Ірландію?» – спитає міграційний офіцер.
Мабуть, їй там важко з трьома дітьми, подумала я.
«Бо вибір – це теж ілюзія».
…Нічого такого офіцер не спитав.
– Май год, Шон, дивись, в панянки пластиковий диплом! (Це офіцер роздивляється папери, які в мене при собі, і серед яких диплом університету в Києві – пластикова картка розміром із долонь) Неймовірно! Ніколи такого не бачив! В мене диплом був просто шмат паперу! А в тебе, Шон? І в тебе також, я певний!
Він радіє, як дитина, роздивляючись визерунки на пластику, що їх видно тільки при сильному світлі. За сусіднім столиком поблажливо всміхається, вочевидь, той самий Шон.
– Ви голодні? – змінює тему офіцер, повертаючи мені диплома. – Дивіться, там біля стіни автомат, там можна взяти сендвіч і колу. Ви б краще поїли, бо автобуса доведеться трохи зачекати.
Я сиджу, не в змозі вимовити ані слова. «Скажи що небудь, – зудить в голові. – Скажи що небудь, не тупи, людина до тебе ввічливо, а ти що? Витріщаєсся тільки!»
Але я не можу говорити. Мій мозок прокручує іншу розмову, з іншим офіцером, де були інші питання.
– Фамілія!
– Імя!
– Куда єдєтє!
– С какой целью!
– Якщо хочете кави, то це он там, – продовжує офіцер, – біля столику, де сидить он та пані. Зараз я видам вам листа, а потім підете до неї, вона допоможе з іншими паперами. Добре?
Я не пам’ятаю, що я йому відповіла. Здається, я заплакала.
