Menu
Мир і війна — два антиподи, два зовсім різні стани буття. Але вони завжди поруч. Їх розділяє лише мить. Мить від мирної тиші до першого пострілу, вибуху. І все раптово летить шкереберть. Світ не просто втрачає кольори, він стає сірим. Стабільно сірим.
Плани і мрії, справи і дії. Все в один момент змінюється. Думки, емоції, вираз обличчя. Страх приходить не одразу. Справжній страх зростає, коли ми чуємо плач переляканих дітей від виття сирен. Розхвильоване серце стукає так швидко, що порахувати його удари неможливо. Мир і війна. Ми народились і жили в мирному світі. Це було зрозуміло і природно. Жахливі історії про війну ми чули лише від старшого покоління. Та бачили у фільмах. Знали з новин. Але це було десь, а не у нас. Та раптом, війна постукала і в наші двері. Не вірилось, не вкладалось в голові, що таке може статися в епоху створення штучного інтелекту та інших глобальних проектів. Людство за останні роки значно порозумнішало. Але мудрість, здоровий глузд і гуманність, здається, залишились на рівні минулого сторіччя. Мир і війна. Перше слово з великої літери, друге тільки з малої. Смерть, страждання, горе. Все, від чого ми повинні були б себе оберігати, стає інструментом абсурдного самогубства. Заради чого? Чи це питання амбіцій, чи можливо, результат ментальних розладів у тих, хто себе передозував владою. Все йшло до цього. Увесь інформаційний простір гомонів попередженнями про можливе вторгнення. За три
місяці до початку війни я звертався до друзів і родичів, попереджав їх. Але ніхто не вірив. Дехто навіть сміявся з мене. Чорна мітка в пам’яті — 24 лютого 2022 року, о пів на п’яту ранку за Київським часом. Мир завмер і занімів.
Як тільки голос подала війна. Пролунали перші вибухи від ракетних ударів. Почалось. Прокинувся, увімкнув телевізор, комп’ютер, прослухав брехливу промову диктатора. Всередині немов діра. Порожньо. Механічно, немов мене цьому навчали, готувався до зміни обставин.
До нового способу життя. Де все спрямовано на одну головну ціль — вижити. Збирав «тривожну валізу», заклеював вікна стрічкою, щоб від ударної хвилі не розлетілися уламки скла. Годинами сидів в підвалах, бомбосховищах. Емоції немов випарувались, але думки в голові роїлись немов бджоли у вулику: як бути, що робити.
В Інтернеті почали з’являтися новини про відкриття кордонів Європи для українців. Треба їхати, повторював я собі. Бо зі своїм здоров’ям, ці катаклізми я
не пережив би. Після коротких роздумів вибрав Ірландію. Мені дуже підходив
клімат цієї острівної країни. Потрібно було владнати деякі справи. І тільки 27 травня, з вокзалу в Києві, почався мій шлях до невідомого краю. Потягом до Польщі, а потім літаком. Пару годин перельоту, і ось ми, велика група українців вже в Дублінському аеропорті. Нас зустріли і далі супроводжували довгими коридорами. Така увага та турбота виявились приємною несподіванкою для пригнічених та втомлених
біженців. Такою довгою здавалась ця подорож від війни до Миру. З сонячної, але охопленої горем та стражданнями України, до похмурої, але мирної Ірландії.Підійшла моя черга до віконця прикордонного контролю. Секунда і я чую два заповітних слова: “Temporary Protection”. Кремезний схожий на вікінга офіцер посміхнувся і розмашисто вдарив штемпелем по сторінці мого паспорту.
Тимчасовий захист надано. Смарагдовий острів гостинно відчинив переді мною свої двері. Вже протягом першої доби нашого перебування, нас розмістили в готелі, розташованому в мальовничій сільській місцевості, неподалік міста Swords. Дні, наповнені неймовірною гостинністю, якісним сервісом та турботою йшли розмірено один за одним. Ми поступово почали пристосовуватися до нового клімату, нового середовища.
До нових, незнайомих нам раніше, людей. Але ми навіть не очікували настільки доброзичливого ставлення. Так спонтанно виникло бажання подякувати персоналу та власникам готелю,
і взагалі всьому народові Ірландії. Спочатку, нам просто захотілося прибрати клаптики землі біля нашого помешкання, які мали бути чи то газонами, чи то клумбами. Поруч з нашим кантрі-хаузом розташоване невелике поле, засіяне пшеницею. Воно розкинулося за білою бетонною огорожею, вздовж якої простягалася смуга необробленої землі, де вишикувались в один ряд кучеряві клени. Вся ця ділянка була рясно всіяна місцевими бур’янами. Вирішили все це прибрати та висадити квіти. Першим поштовхом було повідомлення у Вайбері від
Наталки з Одеси: “Борисе, уявляєте! Тут, біля супермаркету, саджанці чорнобривців продаються».
Так, поступово почала формуватись об’єднана команда українських
квітникарів-садівників. Марія з Харкова, Валентина з Херсона. Настя з Дніпра та Борис з Києва. З’явилась перша наша клумба. З тих чорнобривців. Що було дуже символічно з боку нас українців. А далі, до нас приєдналась Олександра з Одеси, Оксана з Нової Каховки, Ірина з Житомира, Олена з Миколаєва і Віталій
з київської Троєщини. Як кажуть пішло-поїхало. Купувались та висаджувались лілії і хризантеми, жоржини і троянди. Герань, лаванду, м’яту, папороть та ще якісь невідомі нам рослини. Саджали в горщики. У старі відра та в круглі пластикові ємності, що нам віддали будівельники,які поруч ремонтували другий корпус готелю. Клумби виходили в нас досить пристойні і навіть стильні. Хоч робили це все, далеко не фахівці. По ходу справи, з’явилась ідея відмежувати ділянки біля дерев від клумб. Придумано – зроблено. Купили мульчу з дерев’яної кори . Рясно обсипали нею навколо кленових стовбурів. Та обабіч кожного з дерев виклали рядками округлі, розміром з кулак камінці. Їх чимало виявилось в місцевому ґрунті. Ой, як же ж вони, разом з корінням пожухлої ожини та плюща, заважали нам очистити землю. Ми з силою видирали їх звідти. Звісно, що втомлювались. Але ж яка була радість від отриманого результату.
Так поступово формувалась квітуча алея. Алея вдячності менеджеру Лінді, її чоловіку Браяну, що працює в нас водієм. Власникам готелю. Всім ірландцям. Та Ірландії як країні в цілому. Згодом, ми виготовили дерев’яні таблички з прапорцями обох країн та з назвами міст, мешканцями котрих була оформлена кожна окрема клумба. А мешканка Очакова, Алла Юріївна біля входу в готель повисаджувала в горщиках цілу колекцію різних квітучих рослин. І тут вже є помітною рука фахівця. З великою приємністю хочу відмітити, що в цьому процесі нам активно допомагала українська дітвора. Згодом, після новорічних свят, ще й дві ялинки посадили. Думаю, що через три-чотири місяці число цих ялинок зросте.
Ось так ми створили Алею вдячності від українців. Щиро дякуємо тобі, Ірландія. За доброту, за притулок, за Мир.
