Menu
«Швидше! Не оглядайся!” – кричить мені Настя. Вона біжить одразу за мною, відстаючи на кілька кроків. Я чую гуркіт землі, відчуваю тремтіння під нашими ногами. Розпечений під літнім сонцем асфальт уже пішов тріщинами. Величезні шматки столичного бетону почали здійматися у повітря. Нам нічого не залишається як продовжувати бігти і перестрибувати прямо по ним.
“Ми не встигнемо. Міст вже зруйнований! – відповідаю я. – «Щоб врятуватись, нам потрібно на інший бік. Ми в пастці!»
«Господи, та що відбувається?!» – нікому було відповісти на це запитання.
Тільки зараз я почала розуміти про що був цей сон близько місяця тому, коли в початок повномасштабної війни ніхто не хотів вірити.
Вчорашнє, сповнене маленьких метушливих турбот життя, залишилося за невидимою межею, до якої більше не повернутись. Тепер же крізь стрічку новин нам в очі летять роздріблені шматки віконних рам і попіл спалених вщент квартир. Наші будинки, вулиці та міста. Наші друзі та близькі. Наш народ. Все в вогні.
Крики. Плач. Смерть.
Хаос — найвлучніше слово для цього божевілля. Здається, що серце не може витримати стільки болю, але ми продовжуємо дивитися. Мов онімілі. Усвідомлення, що все це відбувається насправді ще не прийшло.
Вчора і завтра раптом зникли. Залишилося лише сьогодні – лютневий бруд, змішаний із залишками снігу, кіптявою та кров’ю. Вогкість підвалів і виття сирен, від якого кров холоне в жилах. Вибухи. Кляті вибухи всюди.
«Аби було куди повертатися» – втомлено шепоче моя колега, згорнувшись калачиком у кутку. Вона щойно дізналася, що ракета влучила у сусідній будинок. Нескінченно довге і жахливе сьогодні, в якому ми біжимо по роздроблених рештках наших мирних життів.
***
Сидячи на дерев’яних сходах, я робила запис у щоденнику аби хоч якось упоратися з усім тим, що розривало зсередини мою голову. Вниз з поважним видом пройшов кіт на прізвисько Грей, не дуже зацікавлений у моїй персоні. Він вже трохи заспокоївся, хоч зовсім недавно був свідком тієї самої тисняви на Київському вокзалі:
«Жінки та діти! Спочатку жінки та діти!» – кричав поліцейський, супроводжуючи свій заклик пострілом з автомату у повітря. Чорт. Для відтворення атмосфери Титаніка не вистачає лише гурту музикантів.
Люди, коти, собаки — у нас тут все мішма. Є дах над головою, тепло та не стріляють. Пощастило. Без сарказму.
Друзі поруч клеять скотч на вікна, щоб захистити їх від вибухової хвилі. У повітрі відчуття концентрованого надривного плачу, який незабаром знайде собі вихід так чи
інакше. Ми намагаємося триматися і підбадьорювати один одного, але якщо чесно, то всіх нас прориває по черзі.
Моя настане зовсім скоро.
***
Запис у щоденнику пронизаний переляком та розгубленістю. Одне було зрозуміло точно — додому мені вже не повернутися. Я неминуче наближаюся до найрадикальнішого рішення у своєму житті: здійснити самостійний стрибок у повну невідомість чи залишитися тут. На щастя, я маю невелику фору, щоб подумати.
Війна – це не романтична новела. Це місце, де тобі потрібно знати, як захистити себе у разі різного виду атак, мати з собою перцевий балончик і таблетку для екстреного припинення вагітності на випадок зґвалтування. Саме так я бачила це тоді, вбачаючи в голові найгірші сценарії.
Балончик купила, а от таблетку – так і не змогла. Стояла біля входу до аптеки двічі і не змогла відчинити двері в ту реальність, де мені необхідно змиритися з цією необхідністю.
Куди їхати? Де я буду жити? Чи зможу я знайти роботу? Що взагалі зі мною буде? Приймати рішення доведеться на свій страх та ризик. Стрибати у пітьму і сподіватись, що полетиш.
***
Лавка в парку трохи вогка, проте пальто добре захищає мене від холоду. Мій друг сидить поруч.
«Тобі здається, що правильний варіант лише один, і якщо ти помилишся, то загинеш. Я розумію. Та це не так. У кожному з них буде щось хороше та погане. У якомусь краще, у якомусь гірше, але ти будеш в порядку. Немає єдиного вірного варіанту. В кожному з них все буде якимось чином гаразд» – саме ця розмова допомогла мені заспокоїтись і прийняти остаточне рішення. Час купляти квиток.
Житло знайшлося завдяки другові і славнозвісній ірландській вдачі: лише одне єдине повідомлення, що потрапило в ціль та чотири рукостискання з шести – і на іншому кінці Європи одна чудова сім’я абсолютно безкорисливо, з відкритою душею відчинила двері до свого будинку незнайомці.
Дорога пам’ятається лише уривками. Мрячить дощ. Кордон із Польщею. Волонтери роздають безкоштовну гарячу їжу та речі першої необхідності попри непристойно ранню годину. Варшава. Така контрастно спокійна. У голові не вкладалося, що варто перетнути намальовану на карті лінію і ти потрапляєш в інший світ. Світ, де люди все ще живуть свої помірні, спокійні життя і не здригаються від будь-якого гуркоту. Це здавалося дуже неприроднім. Перший політ літаком. Я намагаюся розібратися що мені робити, чую щось польською та англійською, але не розумію жодного слова.
Однак саме ту першу зустріч із приймаючою родиною я пам’ятаю виключно добре.
Забравши свій багаж, я вийшла за двері, над якими зазвичай пишуть «Ходу назад немає». Вони стояли за тканинною стрічкою з іншими зустрічаючими, і як тільки ми впізнали один одного, мене відразу ж обійняли. Абсолютно чужу їм людину. Без роздумів та зволікання.
В той момент вперше після всіх страхів, тривог і сумнівів я відчула: «Все буде в порядку. Я буду в порядку”
***
3 місяці по тому.
Я завмерла біля скляних дверей офісу на О`Коннел стріт. Поруч стояв ірландець років 60-70 з дуже добрими очима, який, мабуть, помітив мою розгубленість.
– Це мій перший день. І я не знаю, що робити – прошепотіла йому я – Мені сказали підійти о 9:40 і спитати Джейн, але двері зачинені.
– Так постукай в них. Сміливіше – з усмішкою відповів він мені – Щасти на новій роботі.
Після невеликої екскурсії по приміщенню я знову опинилася на першому поверсі, де тепер буде моє робоче місце. Точніше на нульовому. Потрібно запам’ятати цю різницю.
Над комп’ютером та стендом із брошурами для клієнтів можна побачити напис:
«Begin here»
І я почала. Тут. Адже навіть у найтемніші часи життя не стоїть на місці. У попілі
вчорашніх надій зароджуються рядки нових захоплюючих історій.
