Menu
Мені ледве виповнилося 17, коли я вперше прокинулася від вибухів. Тепер мені 26 і здається, що вже нічого не може мене по справжньому налякати.
Перша втеча від війни та окупації виглядала легкою. Бути всього в трьох годинах від дому так заспокійливо. А головне завжди можна повернутися. Рідне місто перестало бути таким, як в ті часи, коли там було затишно і безпечно.
Моїм домом став Маріуполь. В перші дні такий невиразний, чужий, холодний, він зміг стати для мене кращим місцем на світі. Прогулянки біля моря, сучасні парки, затишні вулиці, фестивалі, люди, що справді переживають за своє місто. Але 24 лютого 2022-го року все остаточно зламалося. Мильна бульбашка луснула і безпечне мирне місце всього за декілька днів стало пеклом.
Тепер обличчя війни це шестирічна дитина, що серйозним голосом кричить на сестру: «Йди або помри». Ще за півроку до цього малеча використовувала яскраві рюкзаки збираючись до школи, але війна та блокада міста призвели до того, що невеличка сумка мала вмістити все життя. Все, що дорого настільки, щоб виносити це на собі. Пішки.
В перший день повномасштабної війни відчуваєш тільки страх та не усвідомлюєш, як взагалі могло це трапитися. Переконуєш себе, що це швидко закінчиться. Не може бути інакше. На третій день тільки злишся, що чиясь злоба руйнує все навколо, все що дорого. Зациклюєшся на думці, що хтось вкладаючи свою дитину спати може не думати, що в десятках кілометрів від нього гинуть такі ж діти.
Не сьомий день залишившись без будь якого зв’язку з оточуючим світом щохвилини супроводжують думки: «А що коїться в інших містах? Так само погано? Когось захопили? Чи забули саме про мене?». На одинадцятий день вже не стало сенсу рахувати як довго нема зв’язку, води та світла, бо газове постачання перебили також. Питної води залишається катастрофічно мало, а приготувати поїсти можливо тільки на відкритому вогнищі біля дому. Ти просто людина, що опинилася в страшній блокаді з якої неможливо втекти. З якого не спасають ніякі рятівники.
Вночі доводиться спати одягненою, бо вже не раз прокидалася від неприродньо яскравого полум’яного заграву в вікні. Момент, коли вперше чуєш літаки, що бомблять спляче місто закарбовується в пам’яті. Після цього страшно навіть закривати очі. З кожним днем все більше звикаєш до того, що
це життя і рахуєш, що це вже десятий прольот літака над будинком.
Шоковою терапією став перший вихід кудись за межі свого двору. Всюди спалені будинки, розбиті машини, сліди чийогось життя.
Неможливо забути момент усвідомлення, що снаряд зараз вдарить десь дуже близько. Досвід вже навчив за звуком розуміти наскільки зараз небезпечно. І в цю останню секунду відбігаючи подалі від звуку, хапаючи близьку людину і притискаючи її до себе, просто дико смієшся. Бо живий та цілий. За стовбурами пилу одразу не розумієш чи є в твого будинку стіни та вікна. Але сам звук тремтіння скла, вібрації бетону, криків людей, не йде з голови вже ніколи.
Життя змінюється, коли бачиш палаючий будинок і нічого не можеш зробити. А в тому домі люди. І це усвідомлення вбиває. Як і жахи, що сняться кожному хто це бачив.
Все буття зациклюється на «після деокупації» та на «нормальному житті», які будуть потім. Це займає всі думки: список справ, які треба зробити в першу чергу, список бажаних страв, список речей, що треба передати тим, хто постраждав сильніше, списки покупок. Все що є це містичне “завтра”.
Вихід з цієї безвихідної ситуації знайшовся легко – пішки йти з міста.
Погано уявляю скільки в той день було пройдено. Все що вдалося врятувати – це себе, светр зв’язаний мамою та пару важливих дрібниць. І ось ти доросла людина без дитячих та сімейних фотографій, житла, речей, роботи, друзів. При цьому радієш самому факту виходу, бо зробив це живим і здоровим.
Спочатку здається, що усе позаду і тепер життя налагодиться, але проблеми тільки починаються.
Ти чужий. Навіть якщо знаєш мову країни, де знайшов прихисток. Все абсолютно не так, як звик. Ритм життя резонує зі звичним, їжа має інший смак, погода дивує, а звичайні справи трошки шокують. На все одна відповідь: «А вдома не так». Навіть квіти пахнуть інакше.
Навколо люди наповнені життям, оптимістичним настроєм та щирістю, яка закохує в себе. Хочеться розвинути це в собі, щоб відповідати не через звичаї, а від свого відчуття. Кожного дня нагадуєш собі, що це велике везіння знайти прихисток, допомогу, новий тимчасовий дім. Будиш себе від цього сплячого стану роздивляючись пейзажі нової країни, вибудовуєш нові знайомства опановуєш навики, але всередині зациклений на одному.
Дім не відпускає. Кожен ранок починається з новин і закінчується ними. Неможливо заглушити думку про те, що кожного дня гинуть люди, руйнуються історичні пам’ятки. Страждає все більше людей. Можливо тільки
зі сторони спостерігати як руйнується твій дім, до невпізнаваності змінюються улюблені міста. Мені довелося онлайн спостерігати, як руйнується та зноситься мій дім. А нового я так і не побудувала. Навіть через півтори роки пролітаючий в небі літак будить паніку, яка сидить десь глибоко в середині.
Чи пройде це відчуття? Звичайно, тільки скільки це займе часу ніхто не знає.
