Menu
Я з Одеси, тож про мій переїзд кажуть: це ж не Мариуполь.
Не хочу називати це втечею, не хочу називати це навіть еміграцією. Це просто переїзд в межах однієї планети.
Одесса вважається містом веселих та усміхнених людей. Але те, що ми вміємо жартувати або знаходити приводи для радощів навіть у темні часи, не каже що в нас нічого не відбувається.
Так, ми не Мариуполь. Взагалі жорстоко вважати, що якщо місто не знищили, то люди в цьому місті апріорі щасливі. Адже до нас також дійшла війна, нам також боляче, ми також чули вибухи. Чого казати, в нас також є серце. Чомусь іноді про це забувають, але ми такий самий біологічний вид, як й інші мешканці цієї тісної планети.
Ми можемо жартувати з хлопцями з блокпосту про «міни» лишені в кущах нечемними господарями собак. Ми можемо називати шахеди «мопедами». Ми можемо під час повітряної тривоги сперечатися з сусідами про звук вильоту та прильоту. Але ми також знаємо, що таке війна. Тому зараз ми тут.
Мабудь, я б потрапила до Ірландії років через десять, бо дуже мені хотілося побачити Кільце Керрі. Але то було б якось так: прилітаю на літаку, у валізі теплі речі та гарні светри, орендую авто та подорожую вздовж океану з друзями.
Але вийшло так: я їду 5000 км за рулем машини на механічній коробці передач, без змінного водія, у багажнику немає гарних светрів, а є фото з чоловіком, подушка, трохи речей та блендер. Бо блендер — то обовʼязково, то нагадування про дім, власне, як й більшість речей в багажнику.
Що було далі? Шок через те що всі ірландці, яких я зустріла дуже дружні, любʼязні та привітні. Так, іноді шокує й таке, адже добро обеззброює. А це дивно, коли звик до звуків ракет. Дружність — це круто, але до неї треба звикнути. Змінити щось у світосприйнятті та повірити у людей.
Дорога до Ірландії — це 11 днів шляху. Після 5000 км в авто я потрапила у лікарню. Тромбоз. Хоча мені ще зарано, та й слово якесь дурне. Взагалі, я з війни, якій метровий тромб з ускладненням у легені, я ж навіть не палю. Мені тільки видали житло після тижня в українському таборі та заселили у чудове містечко.
Але замість того, щоб досліджувати місцевість я чекаю на операцію та два тижні лежу у
лікарні.
Хтось з моїх колишніх друзів сказав, що це карма, бо я поїхала. Але ірландські лікарі сказали, що це довга дорога до острова. Зрозуміло, що лікарям я вірю більше ніж колишнім друзям.
До мене ще ніколи так добре не ставилися лікарі. В якийсь момент я навіть подумала, що може ось той невідомий мені раніше тромбоз — це дійсно щось серйозне та всі такі милі бо думають, що я помру. Але ні, всі просто добрі. Це наче диво якесь було, чи то просто лікарі, про яких мріє кожний тривожний пацієнт.
А може то дійсно карма, як казали колишні друзі? Тільки не погана, а навпаки. Бо не опинись я в Ірландії, то невідомо, щоб зробив той тромб, особливо ті шматки, що вже були у легенях.
Ось так, хотіла побачити Кільце Керрі через 10 років, а побачила інший сенс у житті, переосмислення цінностей, ще один шанс та вперше за більш ніж півтора роки відчуття, що абсолютно щаслива.
Взагалі таке було зі мною двічі у житті. Тут та в ніч перед початком війни. 23 лютого 2022 року засинаючи я думала, що абсолютно щаслива. Що нарешті, в житті все так, як мені хотілося багато років. Нарешті, можна завершувати терапію з психологом, бо я відчуваю себе стабільно. Але за 5 годин все змінилося. В якісь моменти мені здавалося, що це не може відбуватися насправді.
Біля мого будинку прилетів дрон, було гучно. Але в той момент я більше злилася, що зараз шоста ранку, неділя, хто так робить? Я ненавиджу так рано прокидатись. А тут вони зі своїм дроном. Атака продовжувалася, сидячи в коридорі я зітхала, що новий ламінат потрібно перекласти, бо від кожного нового вибуху він йде хвилею.
Війна перетворилася у частину побуту. Ось у тебе в коридорі є зручний каримат та нема скляних поверхонь. А ось у тебе вимикають світло, але ти підготувала серіали на ноутбуці та теплу воду у пляшках, щоб не змерзнути у темноті, тиші та холоді.
Так, звичайно, хтось все одно вважає, що в моєму місті було не так жахливо, як на сході. Але з яких це пір люди почали мірятися тим, в кого більше розбитих дахів? І в фізичному просторі й у психологічному сенсі.
Минулої зими життя стало неймовірно контрастним. Таке було в мене вперше. Ось ти сидиш у трьох кофтах та дихаєш паром, бо у квартирі +8, а потім йдеш до друзів заряджати телефон та пити гарячий чай, бо гарячий чай — це єдине, що нагадує про те де ти є. Ось ти миєшся у холодній ванній з каструльки з підігрітою водою, а за годину йдеш з одногрупниками святкувати закінчення сесії. Ось друзі покликали на хардкор вечірку у якийсь підвал, всі скачуть, музика, а потім ти йдеш додому, щоб поїсти консерву, яку видали батькам у гуманітарці.
А ось ти біжиш додому, щоб встигнути до комендантської години, але вже нічого не встигаєш, ні в магазин, ні в останній потяг молодості, та й взагалі життя вже не твоє.
Тому я не хочу називати переїзд в Ірландію втечею чи еміграцію. Це мій час до
комендантської години. Бо ще зарано додому, ще потрібно вирішити, як взагалі далі бути та чи взагалі встигну я туди поки обленерго не повідомило про відключення світла, а моїм
батькам не доводиться чекати у темряві.
